Історія школи

Учень СШ №6 1951-1961 років —
Кукало Вололимир Васильович

Перші роки навчання переді мною — як світлий промінь у складному дитячому житті післявоєнних років… Зарослі бур’янами руїни. Тут ми вишукували залишки війни — заіржавілі міни та снаряди. За їх знахідку міліціонер платив кілька карбованців. Тут проходили наші нехитрі дитячі ігри. Старші хлопці разом з дорослими працювали „шахтарями“ — розбирали руїни, а цеглу продавали людям з навколишніх сіл – такий був „бізнес“ у нас і у них…

Сім’я жила у мокрому підвалі на вул. Трудовій, без газу, без електричного освітлення. Дорога до школи — по вулиці Руській, мимо руїн костелу, на місці якого зараз височить універмаг. На дорозі рідко можна було побачити автомобіль.

Школа ж для мене була розрадою, світлом, теплом. Перші вчителі до нас, дітей післявоєнних років, ставились по-батьківськи, намагаючись своєю увагою, добротою перелити у наші, виховані вулицею душі знання, людяність, віру у краще майбуття.

Перша вчителька Новицька Кароліна Іванівна. Вже тоді вона була жінкою в літах, однак енергії, чуйності до нас не шкодувала.

Пам’ятаю, як, прийшовши до школи напередодні Нового року, ми на своїх партах знайшли нехитрі гостинці: печиво і цукерки-“подушечки“… Через десятки літ бачу, що люди тоді були добрішими, веселішими, із світлими думками.

Школа до 1960 року була у старому приміщенні, на основі якого побудовано приладобудівний інститут. Велике подвір’я із сквером, світлі прохолодні класи, спортзал, який служив і для тематичних та святкових вечорів.

Було тіснувато, досить скромно, але завжди чисто і по-домашньому затишно…

Класного керівника молодших класів, вчительку російської мови та літератури Євсєєву Ніну Петрівну згадую як Людину із світлою і відкритою для нас душею. Доброта, увага, чуйність і, разом з тим, вчительська строгість, вимогливість. Ніна Петрівна знала та відчувала потреби кожної сім’ї. Багато хто з нас одержував від школи „гуманітарну“ допомогу — то взуття, то одяг, то гроші…

У свята перетворювались загальношкільні заходи: збір металолому, макулатури, весняне і осіннє прибирання парку ім.Шевченка, садіння дерев у Комсомольському саду і над Озером. А похід класу разом з учителями до Збаража, літо в піонерських таборах, поїздка, як кращого учасника, технічного гуртка до Москви на ВДНГ!

Це все було чудовою школою виховання колективізму, справжніх товариських і людських стосунків. Наш духовий оркестр, у якому я грав на трубі, завжди очолював святкові колони. Музика звучала на вечорах і зборах. Напевне, тому-то наш випуск й досі дружний, часто зустрічаємось, при потребі — допомагаємо один одному.

Справжньою великою подією для нас була поява у школі класу з металорізальними верстатами, старенької автомашини. Перші навики роботи на верстатах дав чудовий спеціаліст і вчитель Михайло Семенович Олешко.

Як забути ті дні, коли ми, хлопчиська, у великуватих комбінезонах, спеціально не миючи „робітничих” рук, гордо ишли через місто з авторемонтного заводу (навпроти стадіону), де проходили виробничу практику.

Посвідчення токарів, шоферів, медсестер багатьом дали можливість у перші роки після школи „заробляти на хліб“.

У ці роки місто відбудовувалось. Однією з його окрас була нова будівля школи.

Перед початком нового 1960-1961 навчального року ми разом із вчителями колоною, через місто, із різними шкільними знаряддями в руках, ввійшли у новий будинок — школу — простору, світлу. А 1 вересня мені, учневі 10-А класу, було доручено продзвеніти дзвінком вперше у новій школі.

Тут же, в актовому залі, відбувся перший у цій школі — наш випускний вечір…

Після наших 10-их класів у школі почалось 11 -річне навчання.

Згадую, як теплого весняного дня 12 квітня 1961 року ми, випускники, з радістю побігли до мене додому, у „підвал на Трудовій”, слухати радіо — у космос полетів Гагарін!

Скільки радості, усмішок було тоді і в школі, і на вулицях.

З добрими думками, з повагою згадую класного керівника 10-А, „фізичку“ Світлану Петрівну Кисиленко, „історика“ Аркадія Володимировича Моргуліса, „хімічку” Килину Василівну Стукай, „німкеню“ Іванну Василівну Макар, директора Дмитра Васильовича Барановського. Спасибі! Ці та інші вчителі усе тепло своїх сердець віддавали нам учням.

А тепер я розповідаю середульшому синові Максиму, учневі 6-В класу, про „нашу“ школу. Так хочеться, щоб багато що з минулого повернулося до нинішньої школи!

Травень, 1997 р.

Свято Першого дзвоника у новому приміщенні школи. 1960 рік. З дзвоником — Володимир Кукало.