Нас у Чернівецькій філармонії познайомив Левко Дутківський. Коли прийшла у “Смерічку”, мені було всього 18. Які то чудові давні часи. Я вже тоді зрозуміла, що зустріла не тільки дивовижного самородка сцени, але й неповторну у своїй доброті людину. І щораз, як він виходив на сцену, я казала йому: “Ти просто Бог, Назарчику”. Життя наше таке, що на місці не всидиш. Тому, коли з’явились у нас дітки, за їх подальше виховання взялись мої батьки. Там, у рідному селі Пилипець, що у Міжгірському районі на Закарпатті, зростали синочки. Мати, Марія Василівна, дарувала їм свою любов, батько, Федір Йонович, підставив плечі. Там і закінчили музичну піколу. Півтора десятка літ ми спільно торували стежину життя, допомагаючи одне одному у творчому становленні, поділяючи радість сценічних успіхів. Читати далі »

Наша перша зустріч з Назарієм незабутня довіку… Неначе погляд у минуле, з великим життєвим багажем за спиною — дітьми, нашими роками, нашими радощами і нашими бідами надіями і нашими сподіваннями.

А в садибі родини Івасюків у селі Тюдові, що на Косівщині, де народився мій прадід Іван, і потім моя бабуся Євдокія, Назар любив бувати частенько протягом двох десятків років. Радості не було меж, адже любили і поважали Назарія та його сім’ю тут, як рідних, знали кожну пісню у виконанні “Смерічки”, раділи кожному злету його таланту. В цей день багато говорилось про нашу Україну, що, як цвіт у маю, розкривається, прямує до своєї Незалежності, про велику мрію багатьох поколінь українців, про нас, очевидців незабутнього історичного процесу. Читати далі »