Олена ШЕВЧЕНКО

Нас у Чернівецькій філармонії познайомив Левко Дутківський. Коли прийшла у “Смерічку”, мені було всього 18. Які то чудові давні часи. Я вже тоді зрозуміла, що зустріла не тільки дивовижного самородка сцени, але й неповторну у своїй доброті людину. І щораз, як він виходив на сцену, я казала йому: “Ти просто Бог, Назарчику”. Життя наше таке, що на місці не всидиш. Тому, коли з’явились у нас дітки, за їх подальше виховання взялись мої батьки. Там, у рідному селі Пилипець, що у Міжгірському районі на Закарпатті, зростали синочки. Мати, Марія Василівна, дарувала їм свою любов, батько, Федір Йонович, підставив плечі. Там і закінчили музичну піколу. Півтора десятка літ ми спільно торували стежину життя, допомагаючи одне одному у творчому становленні, поділяючи радість сценічних успіхів.

Я, як мало хто, знаю його у творчих муках, радісних злетах, у різних життєвих ситуаціях. Він завше був найпоряднішим з усіх людей, кого я знала: людяний, вихований, невід’ємна частинка природи Вижниччини. Він любив її, а гори, Черемош, скелі допомогли розкрита всю силу його таланту і подарувати людям. Це була лірична, уразлива і горда людина, для якої матеріальні блага нічого не вартували.

У сім’ї, як у сім’ї, по-різному стається. Ми розлучились, і це було великою помилкою. Бо відчула, що від мене відірвали моє щастя. Але вирішили, що діти спершу будуть навчатися у Чернівецькому музучилищі і жити з батьком, а потім, коли вступлять до консерватори, житимуть у мене. У кожного з нас склалася своя доля. Я не можу передати словами біль моєї душі і завжди буду горда тим, що стала його дружиною, що живуть на його землі сини-соколи, п’ють воду з гірських струмків, збирають гриби на знайомих галявах, що вони — ці два юнаки, найдорожче, що в мене залишилось по Назаркові. Кажуть, перед смертю він мене кликав, і від цього ще важче. Бо хотіла з ним поговорити, поглянути в очі, багато чого мала сказати. Але… не встигла. Не можу повірити, бо 15 років бачила його тільки здоровим.

Джерело: www.roduna.org