Василь Бабух
Назарій Яремчук був моїм сусідом. Я часто бував у нього вдома, знав багато подробиць з його короткого, але такого яскравого й насиченого життя.
Ці факти вистоялися в моїй душі, немов давнє вино. Тому вирішив дещо з почутого від нього самого і його творчих побратимів винести на люди. Навіть з цих неординарних фактів видно, яку постать втратила Україна.
Україна, котру любив він гаряче і щиро.
ЯК МАСЛЯКОВУ ПІДСУНУЛИ НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РЕПЕРТУАР
У 1972 році в Чернівцях проводився запис популярної на той час телепередачі “Алло, ми шукаємо таланти!” Її ведучий Олександр Масляков зібрав у Мармуровій залі Чернівецького держуніверситету кращі західноукраїнські гурти – вижницьку “Смерічку” та львівську “Арніку”. Проте в ході зйомок трапилася одна заминка – обидва ансамблі виконували свої твори лишень українською мовою. А ідеологічна установка тоді була чіткою – не допускати широкого афішування творчості національних меншин. У репертуарі етнічних гуртів обов’язково мусив бути так званий “паровоз”, тобто ідеологічна пісня-агітка, яка прославляла б дружбу народів чи могутність Країни Рад. І звучати вона повинна тільки російською. А “Смерічка” такого “паровоза” не мала. Її репертуар був повністю україномовним, бо тоді вже на повен голос співали молоді витязі нашої нової естради Володимир Івасюк, Василь Зінкевич та Назарій Яремчук під орудою щирого українця, суперталановитого композитора Левка Дутківського. А це покоління мовою не торгувало.
До речі, на вечірках у Вижниці ансамбль “Смерічка” у переповненій залі місцевого Будинку культури час від часу дозволяв собі ризиковані вольності – співав для молоді заборонені тодішньою тоталітарною владою стрілецькі пісні. Правда, робив це з певними купюрами, аби інформатори КДБ не могли здогадатися, що в них нуртує відверто націоналістичний дух.
Пізніше, в часи “горбачовської відлиги”, Назарій Яремчук навіть пробився на Українське радіо з класичною стрілецькою піснею “Повіяв вітер степовий”. Щоправда, він дещо змістив у ній акцент, тобто замість січового стрільця ввів до тексту образ запорозького козака. І завдяки цьому езопівському прийому ідеологічне табу із забороненого твору було знято. Пісня отримала друге життя. З уст Назарія згодом підхопила цей стрілецький шедевр співачка Ніна Матвієнко. А ось у товариському колі Назарій виконував її без купюр:
Повіяв вітер степовий.
Трава ся похилила.
Впав в бою січовий стрілець –
Дівчина затужила.
Передача “Алло, ми шукаємо таланти!” вийшла в ефір без “паровоза”. І буковинці, і львів’яни переконали Олександра Маслякова, що російською їм співати важко, що вони не бажають “коверкать” своїм “западенским” акцентом “великий, могучий язык”.
Вперше з Останкіно на багатомільйонну аудиторію прозвучали чудові взірці новітньої української естради. “От Москвы до самых до окраин” полинули підкоряти серця людей пісенні шедеври Левка Дутківського “Сніжинки падають”, “Бажання”, “У Карпатах ходить осінь”, “Червона рута” Володимира Івасюка.
З подачі львівського гурту “Арніка” пролунала тоді на весь Радянський Союз і сповнена трагізму пісня січових стрільців “Чорна рілля ізорана…”
Олександр Масляков і не здогадувався, яку ідеологічну бомбу підсунули йому “западенцы”.
Тривалий час Назарій Яремчук приховував, що в нього за кордоном є рідний брат Дмитро. Якби цей факт набув розголосу, то тодішні ідеологи навряд чи дозволили би співакові вирушити з гастролями до Канади й США. Адже за Дмитром Яремчуком тягнувся один “грішок” – він мав зв’язки з оунівським підпіллям.
Під час заокеанського турне брати нарешті зустрілися після довгорічної розлуки. Назарій розповів мені, що під час гостювання у Дмитра вони цілий вечір співали стрілецьких пісень. Дещо з репертуару брата він навіть записав і пізніше виконував.
ЯК ГЕНСЕК БРЕЖНЄВ ШУКАВ АВТОРА “ЧЕРВОНОЇ РУТИ”
Засновник і беззмінний керівник ансамблю “Смерічка” Левко Дутківський час від часу видає на люди невідомі епізоди зі свого творчого життя. Один із них, досить курйозний, він пригадав якось у розмові зі мною:
Було це в Києві під час вручення Україні чергового ордена Леніна за рекордний урожай зернових. Нагороду прибув вручити сам Генсек Брежнєв. З цієї нагоди мав відбутися великий концерт. Виступити на ньому запросили і наш ансамбль. Приїхали ми заздалегідь для того, щоби провести кілька репетицій у Маріїнському палаці. Організатори концерту попросили, аби під наш супровід заспівав і Дмитро Гнатюк. Ансамбль сприйняв це за вияв високого довір’я й провів кілька репетицій з нашим поважним земляком.
І ось настав час урочистої церемонії. З рук Брежнєва орден Леніна прийняв Щербицький. Потім виступали митці. Кілька пісень у нашому супроводі під бурхливі оплески присутніх виконав Дмитро Гнатюк. На завершення концерту виступила “Смерічка”. Під час виконання нашими дівчатами однієї з народних пісень Брежнєв підвівся з крісла й взявся хвацько пританцьовувати, поплескуючи себе руками по боках.
Після того, як ми проспівали “Червону руту”, Леонід Ілліч взяв кошик з червоними гвоздиками й почав роздавати їх кожному з виконавців. Спершу презент було зроблено мені. Потиснувши мою руку, Генсек сказав:
— Це ви написали “Червону руту”?
— Ні, – відповів я.
Тоді Брежнєв підійшов з гвоздикою до Василя Зінкевича і теж запитав його:
— Ви написали “Червону руту”?
— Ні, – відповів Василь.
Те ж саме почув Генсек і від Назарія Яремчука. Спантеличений такою одностайністю, партійний вождь помахав пальцем у наш бік і сказав: “Ну й жартівники ж ви, хлопці”.
Потім почвалав з гвоздиками до нашої вокальної групи й продовжував презентувати їх дівчатам. Але червоних гвоздик на всіх не вистачило. Тоді якийсь чиновник швидко приніс Леоніду Іллічу жмут жовтих квіток. Одну з них він простягнув котрійсь із наших красунь. Та не стрималася й сказала:
– Жовті гвоздики, Леоніде Іллічу, – то на сльози…
На що Брежнєв відповів:
– Слез не надо.
ХТО ВІДГРАНЮВАВ ТАЛАНТ БУКОВИНСЬКОГО СОЛОВЕЙКА
Деякі біографи Назарія Яремчука припускаються прикрих неточностей у визначенні факту, а хто ж був його естрадним учителем. Дехто договорився до того, що співак запалився сам від себе, від полум’я власного таланту. Але це не так. Ніхто не відкидає, що Божа іскра в Назарія була. Та мусив же хтось роздмухати її. Настав-ником і творчим поводирем співака був батько сучасної української естради, фундатор і керівник ансамблю “Смерічка”, композитор і аранжувальник Левко Дутківський. У 1966 році Левко вперше в Україні створив біг-групу, яка застосувала електроінструменти й започаткувала новий музичний напрям, себто поєднала елементи року й поп-музики з карпатським мелосом. Чогось подібного тоді в Радянському Союзі ще не було. Першу електрогітару на терені СРСР виготовив Левко Дутківський. Грали на той час музиканти “Смерічки” на “самопальних” інструментах. Це вже пізніше міністр культури Катерина Фурцева на прохання Левка Дутківського подарувала ансамблю кілька фірмових зарубіжних електрогітар.
Підлітком потрапив у цю творчу бурхливу атмосферу хлопчик із села Рівня Вижницького району Назарко Яремчук. Привела своє чадо до Левка Дутківського хлопчикова мати – Марія Даріївна. І композитор зумів відгранити з нього талановитого співака, мегазірку української естради. Але на це було потрачено не один рік.
Ставши знаменитим, Назарій не забув того, хто дав йому путівку в творче життя. Найяскравіші оцінки й епітети своєму вчителеві висловив учень у щоденниках і спогадах. Щирим словом згадував Назарій і дружину Левка Дутківського – Аллу Борисівну. Це вона змоделювала прекрасні сценічні костюми для солістів і музик “Смерічки”. Якщо її чоловік зумів талановито поєднати елементи різних модних тоді музичних стилів з карпатським мелосом, то пані Алла зробила те ж саме й з одягом – використала в ньому сучасний крій з деталями давніх народних гуцульських костюмів. У цих елегантних строях “Смерічка” увійшла в контекст світової й української культури. Гордімся цим, панове!
“СМЕРІЧКУ” ХОТІЛИ ЗРУБАТИ ПІД КОРІНЬ
Національний колорит ансамблю, його український дух лякали тодішніх ідеологічних церберів. І вони повсякчас шукали зручної нагоди, аби розправитися з нею. Інколи це робилося через засоби масової інформації. В газетах або журналах на замовлення готувалися тенденційні публікації, в яких музикантам і співакам гурту приписувалася відсутність професіоналізму, чіплявся ярлик аматорства. Але, на щастя, в Україні знаходилися тямущі люди, які знали справжню ціну “Смерічки” й сміливо піднімали свій голос на її підтримку. Левко Тарасович Дутківський з особливою вдячністю згадує, приміром, статтю в журналі “Соціалістична культура”. В ній автор, відомий співак і композитор Сергій Козак, назвав ансамбль духовним надбанням українського народу, речником і носієм його музичної культури, розвінчав недолугі спроби недоброзичливців принизити його. Добре відгукувався про “Смерічку” й відомий російський поет, редактор журналу “Юность”, шанувальник
творчості Володимира Івасюка Сергій Дементьєв. Такі публікації вибивали, як мовиться, ґрунт з-під ніг ворогів, і вони надовго замовкали. А після того, як сам Брежнєв потиснув руку Левку Дутківському та його колегам на очах української партеліти, ставлення до естрадних першопрохідців з Буковини відчутно змінилося на краще. Перед “Смерічкою” відкрилися гастрольні дороги, ніхто вже відверто не втручався в її репертуарну політику. Учасники ансамблю розумно скористалися цим сприятливим моментом і подарували світові яскраві взірці національної естради. Якщо висловлюватись образно – то був ренесанс української пісні, апогей “Смерічки” Левка Дутківського, янгольський злет юного генія Назарія Яремчука.
Джерело: www.roduna.org
Написати коментар:
FaceBook VK Сайт