Чи легко створити креативну школу?

Віктор Громовий: Читаю коментарі з нагоди ювілею Тернопільського навчально-виховного комплексу “Школа-ліцей №6 ім. Н.Яремчука”. 

«Найкраща школа!!! Люблю Вас і пишаюсь тим, що тут навчалась!!!Чудова школа і педагоги!».

Як вам це вдається, адже не секрет, що абсолютна більшість дітей школу відверто не люблять?

Олександр Остапчук:Діти мають полюбити тих, хто там живе, хто своєю позитивною енергією начиняє і стіни, і класи, і сам простір. А там живуть вони і вчителі. І цей тандем якщо буде взаємно доповнюючим, то в школі буде неповторна аура саме їхньої школи. Це відчутно в кожній школі: або є школа (в розумінні гарного життя), або є просто споруда.  «Критична маса» добра і творчості накриває певні непорозуміння, і в школі панує довіра через відповідальність, результативність через працьовитість, задоволення через оригінальність і вишуканість. Нам вдалося ліквідувати страх у дітей, який, зазвичай , є через прірву у взаємовідносинах між  учителем і учнем, через оцінки(бали), через приниження різні. На різноманітні дійства(у нас заходи-це скінди: сучасні колективно-індивідуальні навчальні дійства) діти ходять добровільно. Інколи, правда, дуже просимо. А значить дійства мають  бути пізнавальними  і оригінальними. І кожна дитина протягом року прикладається до багатьох дійств, які їй цікаві. Витіснення примітивно-банального зі школи дасть результат: дітям буде добре у школі. А якщо ще й заняття не тільки у формі уроку-то взагалі  стане спокусливо ходити в школу. Допускається лише одна причина, чому інколи не хочеться дітям йти до школи- це коли дуже зранку хочеться спати. А практично це виглядає так: із самого порога, зранку, дітям потрібно щось цікавеньке пропонувати. Це вже майстерність кожного педагогічного колективу.

Віктор Громовий: Ви один із небагатьох директорів шкіл, які зробили пріорітетним завданням розвиток емоційного інтелекту школярів, дбаєте про позитивний емоційний баланс у колективі, емоційну свободу… Чому так?

Олександр Остапчук: Щоб жити в злагоді із самим собою та навколишнім світом наші діти повинні  відчувати і розуміти власні почуття, і почуття інших людей. Насамперед, це мають вміти вчителі. Якщо така ідея культивується в колективі, то настрій запанує гарний. Звичайно, через різні характери людей, їх відповідальність завжди виникнуть певні проблеми. Однак завдяки тому, що ми вчимо дітей відчувати пориви душі не тільки своєї, а й оточуючих, вдається мінімізувати  конфлікти. Емоційна свобода дозволяє дітям відчувати задоволення від спілкування з вчителями, батьками, сусідами. Головне- не чинити неприємностей людям, вміти вчасно зупинитися, поставивши себе на місце іншого, відчути співрозмовника розумом, а іноді й душею. Простий приклад: кабінет директора має бути цікавим простором, де кожний може зайти за будь-чим, або без причини. В кабінеті директора можна підкріпитися морально і смачненьким. Тут можна посидіти і просто поспілкуватися. Тут немає директора і учня – тут є люди, які поважають довірливі взаємовідносини. Тут емоції (позитивні) отримують  і старший, і молодші.

Віктор Громовий: Чи легко бути «білою вороною» на педагогічному небосхилі України і м. Тернополя? Скажіть чесно, клюють?

Олександр Остапчук: На щастя-ні. Я не кажу про ставлення: в кожного своя думка про роботу колег і про те, хто «біла ворона». Я люблю оригінальність, щирість, новизну, люблю не ходити, а «літати», люблю своїх заступників-сестер, наш колектив. Але найбільше-це дітей. Я дуже добре пам’ятаю  себе дитиною, пам’ятаю про свій емоційний стан в різних ситуаціях, і дуже не хочу, щоб діти були засмученими через якусь дрібницю. Бо, на жаль, ми не знаємо, яке слово чи вислів зіграють важливу роль в житті дитини. Я дуже люблю на «педагогічному небосхилі» спостерігати чи спілкуватися зі  «справжніми  білими воронами», до яких хочеться дорости. Їх не люблять, бо вони не банальні, а сильні. Хоч в душі всі заздрять їм по-доброму, і не по-доброму також.  В більшості ми поки-що перебільшуємо свій потенціал, свої обрії думок. І допоки ми будемо вважати сертифікати і грамоти чимось надзвичайним, і будемо їх виставляти як доказ зростання – доти ми будемо «сіренькими воронами».     Якщо щиро, то я боюся, так званого, клювання.

Віктор Громовий:  ФБ спільнота України цього року активно обговорювала тему відмови від традиційних шкільних лінійок. Я знаю, що у вашій школі їх давно вже немає.  І як вам живеться без цих вічних атрибутів вітчизняної освіти?

Олександр Остапчук: О! Це особлива тема. Так, ми вже три роки не проводимо традиційних лінійок. У нас є «Родинне вогнище» в переддень першого вересня. Ввечері ми всією шкільною родиною збираємося в лісовому урочищі, проводимо невеличке цікаве дійство, а потім запаливши вогнище веселимося, спілкуємося і смакуємо морозивом, шашликами, салом. А першого вересня для наших першачків робимо свято в їхніх класах разом з батьками і ліцеїстами. Гарно святкується. Та й останній день навчання у нас не «старорежимний». Ідей є багато, важливо – творити свято і дітям, і собі.

Віктор Громовий: Що в Школі-ліцеї №6 ім. Н.Яремчука робиться не так? Які шаблони ви порвали і від яких стереотипів відмовились?

Олександр Остапчук: У нас: практичніші класні  журнали; оригінальні мотивуючі щоденники; лібералізоване ставлення вчителів до оцінок (балів);уроки не тільки в школі; самі заробляємо гроші; немає жодного стандартного  «заходу»;беремо  участь  в конкурсах міських лише за погодженням з учнівським самоврядуванням; сучасні колективно-індивідуальні дійства (скінди)лише нові(повтор 2-3рази): «Хака», бізнес-ідея «класний оберіг», оригінальні рекорди, проект «Презентабельність,книги і грамотна мова – це модно», кожен клас робить відкриття, і т.д.;після закінчення навчального року класи здають кейси як перепустку до наступного класу; принцип І-100(кожна ідея, яка прижилася вартує винагороди в 100 грн.); у нас є «стимул-картки» для дітей і вчителів; батьківські збори  для мотивації активності батьків; діти можуть ночувати в школі( з батьками, або за їх згодою),де їх чекає багато пізнавальних уроків(з різних предметів). І що важливо – діти на заняття не спізнюються, а якщо спізнюються, то через те ,що вирішували важливі навчальні справи.(жарт) Ага, у нас немає чергових учнів і чергових вчителів. Ми не змогли зрозуміти, для чого вони.

Віктор Громовий: Що нового у новій українській школі побачили особисто ви і ваші колеги?

Олександр Остапчук:  В концепції нової української школи мої колеги і я побачили одну позитивну річ: закрутилися розмови про освіту і навколо освіти.

Віктор Громовий: Чи згодні ви з тим, що нова українська  школа має починатись з нового директора?

Олександр Остапчук: В принципі, не тільки з нового директора, а й з нового вчителя. Я не вірю, що директори і вчителі, що до цього працювали «миходимнароботу», після започаткування,  так званої,нової української школи почнуть працювати по-новому. Тому невеселими виглядають кадри із тренінгів, конференцій, семінарів, де написано: креативні підходи до нової української школи новою генерацією вчителів. А на фото – генерація зовсім не нова, і тим більше – не креативна. З чого видно – прочитайте коменти і зрозумієте новизну і креатив аудиторії.  Не хочу, щоб хтось ображався за такі слова, але ж, скиньмо  пелену недалекоглядності: такі креативи цікаві і потрібні дітям? Відвідування тренінгу чи семінару ще не є ознакою того, що дітям з нами буде цікавіше. А як ми застосуємо те, що побачили чи почули? Чи це просто будуть знання  для сертифіката? Знаєте, вчитель – він або є, або його нема. Тому, незалежно від віку, новим ми будемо. Ми або новими  були, є і будемо, або не були, не є і не будемо. Але вчитися потрібно всім, і то ґрунтовно, і то завжди.

Віктор Громовий: Ви є прихильником моделі школи як відкритої системи, у вас часто можна побачити гостей з різних куточків України, ви є членом партнер клубу… Що дає така відкритість вашій школі?

Олександр Остапчук: Будь-яку зустрічі з колегами, поїздки чи прийоми гостей дають багато позитиву, допомагають отримати нові ідеї навіть від читання між рядками візитки школи. Так, школа – це відкрита освітня система і ії  наповнення залежить також і від ідей, отриманих в результаті співпраці. І я, і мої заступники, і вчителі привозять свіжі думки з відряджень. Навіть якщо ідеї не приживаються, вони все одно рухають педагогічну думку, наводять на інші ідеї.  А об’єднання освітян в клуби, асоціації дають  можливість відчути смак життя іншого світу –світу добрих друзів, сусідів. Тому безцінним для мене є спілкування з друзями «Партнер-клубу».   Педагоги, що приїжджають до нас з інших міст завжди піднімають настрій, та й  тримають «в тонусі» – гості ж приїдуть. Ми багато розповідаємо про системи роботи школи, про співпрацю з батьками, про методики викладання, але найбільше тішимося, коли гості спілкуються з нашими дітьми. Завдяки зустрічам з колегами інших міст народилося чимало наших скіндів.  І, звичайно, ми радіємо, коли наші ідеї підходять іншим школам.  Таких прикладів багато.

Віктор Громовий: Зараз задекларовано курс на дебюрократизацію. Від яких паперів треба негайно відмовлятись?

Олександр Остапчук: Знаєте, до паперів  «обігозаходів» я ставлюся з неприязню. Правда у нас, в Тернополі, до цього всі ставляться без фанатизму, навіть ті, хто перевіряє. Це добре. Однак паперів дуже багато. Але щоденна праця часто не дозволяє навіть задуматися, чи потрібний той документ, чи він абсурдний. От і щоденно щось відписуємо зі статистики, щось узгоджуємо, а щось просто викидаємо. Так є багато зайвих документів. От хоч би відношення в управління про дозвіл на екскурсії, або акти перевірки готовності школи до нового навчального року , як і сама перевірка. А скільки листів приходить рекомендаційного характеру?  Добре, що у нас не змушують ходити на різні партійні акції, мітинги. Навіть на державні свята ніхто «рознарядки»  не дає. Хто хоче – сам вирішує. Це приємно, бо ми відчуваємо довіру.   А взагалі потрібно проаналізувати увесь документообіг і виробити певні пропозиції Міносвіти. Знаю, що Ви , пане Вікторе, за це взялися. Вдячні будемо.

Віктор Громовий: Певний час ви очолювали Тернопільське управління освіти. З огляду на досвід ходіння в начальство, чи вірите ви у можливість трансформації цих управлінських структур у сервісні центри?

Олександр Остапчук: Час настав. От тут я вірю, що так і стане. Бо буде краще всім. Ті, хто працює в управлінні, будуть почуватися впевненіше, бо їх робота набуде  інтелігентного характеру. А методисти справді мають одуматися і перестати  виконувати не свою функцію.  Але один страх є: а чи справляться директори зі свободою академічною,фінансовою, кадровою? Так хочеться поідеалізувати, що ця свобода буде, і що нам з нею по дорозі.  Залишається чекати підзаконних актів і давати свої пропозиції.

Віктор Громовий: Ви бували за кордоном і занурювались у їх педагогічну реальність. Що варто перейняти у наших  західних колег?

Олександр Остапчук: На перший погляд, у них все простіше, вони навіть краще(спокійніше) вміють спілкуватися. Відчувається впевненість  у своїх діях, неквапливість. Вони більше приділяють уваги фантазії, тому уроки у них практичніші. Але і через кращі можливості застосувати свій творчий потенціал. Підручники також кращої якості і змісту. Я був у США, в штаті ВестВірджінія, бачив їхні площі землі навколо школи, оснащення навчальних класів і майстерень, концертних залів і спортивних комплексів шкіл. Це викликає захоплення, і то величезне захоплення. Побачив  і відчув, що таке патріотизм корпоративний і національний, якщо так можна сказати. Патріотизм ви-ни-ка-є на основі гарного життя в сім’ї, школі, місті, штаті, країні.  Так, вони інші, але і нам можна бути кращими. Просто, як Ви, панеВікторе, кажете, потрібно ліквідувати маразми в освіті, маразми в деяких головах, не допустити  маразми  в голови наших дітей. І ще мені видається, що вони у всьому прагнуть знайти щось хороше і його розвивати, а ми у чомусь хорошому відшукуємо погане і завалюємо справу. Але ми ще здатні радіти життю. І гарна освіта має осявати шлях кращій долі.    А взагалі скажу: ми ж можемо творити свою освіту, спираючись на наші традиції, умови, можливості, на вміння мудро  підлаштувати запозичене під нашу дійсність. Ми ніколи не станемо американцями чи німцями, ми – українці, тому і освіта має бути українською. А їздити  потрібно – себе ж потрібно десь показувати!