Історія школи

Школо… Рідний ДІМ…

Скільки років минуло. Скільки вітрів перевіяло. Які грози прошуміли… А ти все живою і юною стоїш у серці, оповита, мов серпанком, любов’ю і ніжністю…

Проходиш мимо високого будинку з сонячними вікнами, звідки долітає веселий гамір дітвори, і хочеться гукнути голосно, на всю вулицю; „Здрастуй, школо! Привіт тобі, наша мила, улюблена домівко!

У твоїх стінах проходить наше життя, тут ми зазнаємо багато радості і чимало невдач

Двадцять, п’ятнадцять років роботи в шостій школі були для нас великим, незрівнянним щастям. Хочеться розповісти педагогам — і тим, хто працює, і тим, хто прийде до школи після нас – про великий період нашого життя у школі №6.

Від того дня, коли маленька дитина приходить до школи, до урочистої хвилини, коли юнак чи дівчина одержить атестат про середню освіту, стає на шлях самостійного життя, вчитель-класовод завжди іде поруч зі своїми вихованцями, підтримує, хвилюється за них.

Скільки таких пташенят повилітало з гніздечка шостої школи! Ким вони тільки не стали! Ми гордимося ними, адже школярі це велика частина нашого життя, властиво — все наше життя, наша гордість, наша слава.

Чим міцніший фундамент, тим надійніший будинок. Так і в нас учителів початкових класів: чим міцніші знання отримають школярі у початковій школі, тим краще вони навчатимуться у старшій школі, стають Людьми. Нас часто запитують: “Що найважливіше у вашій роботі?” Відповідь одна: „Любов до дітей“

Пройдуть роки… А в душі кожного з нас завжди жеврітиме вогонь любові до рідної школи, до своїх вихованців. Хотілося 6, щоб нас також пам’ятали.

О. Білецька, О. Яремце, М. Кавецька, Л. Кріль, О. Зотько,
Н. Слічнюк, О. Бутова, Н. Лоджук, І. Кунинець.

Я люблю свою школу номер шість, що у центрі міста. Не завжди виповнювало моє дитяче серце невимовноюгордістю. У ній я вчилась впродовж десяти років. Тут понад двадцять літ вчителювала моя мама. А все, що пов’язанс з матір’ю — для мене найкраще, найдосконаліше і найсвятіше…

Спілкуючись з колегами, молодими, зухвалими, прагматичними і критичними, буває, розповідаю їм усілякі історії з мого життя. Слухають і дивуються, не розуміють, як можна згадувати шкільні роки з теплотою, добрим гумором, ностальгійними екскурсами у далекі 1-5-10 класи. І я розумію, чому вони не розуміють (даруйте за каламбур): вони ж бо навчались у школах-новобудовах, у яких мало повітря і багато коридорів, навколо яких чимало бетонних „коробок“ і мало зелені…

Моя школа: велична і красива у весняному буйноцвіті, у зимовому засніжжі чи у пору мідно-багрянцевого падолисту.

Уперше до школи я потрапила у травні 65-го. Ах, як тоді цвіли каштани. А вже у вересні — стала школяркою. І змову каштани, тепер уже карими оченятами, проводжали мене за шкільний поріг.

Дивовижну властивість має пам’ять людська — зберігати добре, тепле, щемне, шо гріє серце, трішки зчерствіле віл проблем та негараздів сьогодення. І хоча змінилось, ой, як багато — така діалектика життя — усе пам’ятаю: і вчителів, і друзів та однокласників. Пам’ятаю уроки літератури та математики, географії та хімії, пам’ятаю спортивні змагання, вечори та новорічні ялинки, огляди художної самодіяльності, лінійки та суботники. У моєму домашньому архіві: стосик зошитів, щоденників та підручників, ба, навіть чорнильниця, навіть зірочка та галстук (було, було…) — і все
нагадує про школу, що стала для мене прологом Великої Книги Життя.

Із золотим ювілеєм тебе, рідна школо, із славним 50-літтям, сонячним полуднем віку, коли є уже мудрість, досвід, здобутки і плоди. Та скільки ще нерозтрачених сил, прагнень та надій на майбуття…

Твоя посріблена осінь — врожайна. І нехай Господь допоможе тобі ще многая літ втішатися плодозбором — виплеканими тобою учнями, які стали особистостями і змогли та зуміли утвердитися у цьому житті.

Лариса ЩЕРБАК,
випускниця 1975 року, керівник проекту
„Золоті сторінки України”
ТОВ „Меркюрі Глоб Україна“.

Цілюща водиця…

Етнографічний музей „Світлиця“ був створений у 1991 році, передусім завдяки ентузіазму – та зусиллям заступника директора з навчально-виховної роботи Рибальченко К.Є., викладача укр. мови та літератури Марко Д.М. та членів шкільного гуртка „Струмочок“ (керівник Біловус H.Ю.). У стінах цієї кімнати-музею, експонати якого розповідали про духовне життя українського народу, наше минуле, побут і традиції, ремесла, часто відбувалися цілі дійства: оживали герої літературних творів I.Котляревського, Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, персонажі українського вертепу (різдвяні дійства під керівництвом Біловус Н.Ю. та Яцкової Т.В.), учні-дослідники захищали тут реферати з народознавства (під керівництвом Огородник Ю.А. і Шот Г.Г.). Музей — це було місце проведення конференцій, сковородинівських читань, диспутів конкурсів на краще виконання української народної пісні, думи, кращу оповідь кавки, це місце відзначення народних свят „Матері-трудівннці“, „Мій родовід“ тощо. Тут часто лунала пісня і зачаровував глядачів танок. А ще учні нашого класу Николаичу к Г., Дозорець І., Галайда С. самостійно готували тематичні та оглядові екскурсії. Зокрема, про розмаїття українських народних ремесел — гончарство, різьбярство, ткацтво, писанкарство і, звичайно ж, вишивку. Отож на екскурсії вам показували і старовинні жорна для розмелювання зерна, і рогач до печі неабиякий атрибут української оселі, і макогін, і товкач, і глиняний горщик, і довгу полотняну вишиту сорочку, і корсетку — і все те давне-давне, з сивого минулого. І що особливо тішило у самій наявності цих реліктів у музеї, так це те, що
принесені вони були самими учнями та вчителями.

Зібрані музейні експонати допомагали нашим вчителям-словесникам проводити свої уроки творчо, неординарно, створивши відповідний емоційний фон, не просто давати грунтовні знання з предмета, а закладати в наші душі пам’ять про духовні традиції і роботящі руки українського народу, красу пісні і непересічні надбання минулих віків.

Успішному проведенню гуртківцями „Струмочка“ дослідницької, пошукової роботи значною мірою сприяли контакти, налагоджені з музеєм ародної архітектури та побуту (м. Львів).

Згадуючи свої шкільні роки, випускники 1993-го року згадують і музей „Світлиця“ та особливу атмосферу уроків і занять гуртка „Струмочок“, на яких ми відчували свій зв’язок з рідним народом, його минулим і майбутнім. Що не кажіть, а в нашому струмочку цілюща водиця…

Тетяна НОГА, член гуртка „Струмочок“.

Шановні вчителі! Дорогі учні!

Прийміть найсердечніші вітання з нагоди 50-річчя заснування всім нам дорогої шостої Тернопільської середньої школи.

За час діяльності навчального закладу тут здобули стартову для майбутнього життя освіту тисячі юнаків і дівчат, багато з яких стали відомими господарськими, політичними, громадськими діячами, активними борцями за незалежність України. Та найголовніше наша школа виховала, здебільшого, добропорядних людей. За не, переконаний, щиро вдячні рідній школі ті, хто навчався тут на зорі її організації, і ті, хто залишив поріг школи у нинішньому році.

Від душі бажаю педагогічному колективу, усім школярам доброго здоров’я, творчих успіхів у оволодінні основами знань, добра і спокою у нинішній нелегкий для держави, для всіх нас час.

З повагою випускник школи 1966 року,
заслужений тренер України, старший тренер збірної команди
України з біатлону
Ігор ПОЧИНОК.

Із спогадів про школу
Анатолія КРОХМАЛЬНОГО,
випускника СШ №6.

Перша вчителька — Любарцева Алла Костянтинівна
Класний керівник — Павлюк Надія Степанівна
Найцікавіше про школу — агітбригада під керуванням Ольги Прокопівни Михайлової і Євгенії Іванівни Комарової, що дало поштовх до творчості.

Вчителі, яких пам’ятаю найбільше – 
Павлюк Надія Степанівна Устич Віра Василівна
Кадшсова Валентина Василівна
Клюба Степан Євгенович
Левенець Дмитро Семенович
Юдін Іван Іванович
Олешко Михайло Семенович
Гладчак Михайлина Михайлівна
Керницька Ярослава Іванівна
Корчевська Оксана Володимирівна
Диско Олексій Опанасович

Про свою діяльність — редактор творчого об’єднання „Гал-кліп“, пост-пісняр, співак. У 1997 році розпочав роботу над другим сольним магнітоальбомом „Київ-Торонто-Транзит”. Редактор музичної газети „Гал-кліп“ та продюсер аудіододатків „Гал-кліп плюс“. Щиро вітаю нашу школу з ювілеєм!
Учням, вчителям і батькам бажаю щастя, здоров’я, радості, творчості, натхнення. Школі — процвітати дитячими усмішками і урожаєм добрих випускників.

Перше вересня… Такий святковий, такий жаданий і водночас хвилюючий день для вчителів, дітей і батьків.

Урочиста лінійка, перший дзвоник і десятки допитливих дитячих очей, які чекають відповіді на безліч хвилюючих запитань… Тут можна побачити все: доброзичливі погляди вчителів, хвилюючі обличчя батьків, усміхнені дитячі обличчя, голубі оченята білоголових хлопчиків, з яких крапають великі, мов горох, сльози. Скільки ж душевних сил треба витратити малим дітям, щоб урешті решт звикнути до школи, до товаришів, до вчителів.

Здається, ще недавно, а вже 5 років тому, привела і я свою Світланку у перший клас. А через 3 роки — і Зорянку. Не буду говорити, як нелегко усвідомиш батькам той світ, куди випускаємо ми, матері, з-під свого крила злеліяних нами діток. Нам, дорослим, дуже важливо знати, розуміти світ емоцій, світ почуттів дитини. А світ цей складний, багато чим відрізняється від нашого. Але нас з діточками об’єднує тс, що ми всі — родом з дитинства. Саме у цьому переконала мене при першій зустрічі перша вчителька, друга мати моїх дочок — Оксана Іванівна Білецька. З перших її слів я зрозуміла, що моїх діточок оточує чуйна, добра, щира, лагідна людина, яка знає стежку до дитячої душі. Я відчувала ніжний голос, бачила сяючі щастям добрі очі, і зрозуміла, що саме вона вселяє перші зернятка доброта в душі моїх дівчаток.

Кожного ранку, зустрічаючись з поглядами дитячих оченят, Оксана Іванівна замислювалася над питанням, як виховати маленьких хлопчиків і дівчаток справжніми людьми – сміливими, розумними, справедливими, добрими, як зробити їх високоосвіченими і висококультурними 5 років спілкування з цією прекрасною людиною дають мені право з упевненістю сказати, то О.І. Білецька — вчителька з великою педагогічною майстерністю, добрий друг батьків і маленьких діток, людина високої відповідальності, працелюбства, щирої любові до малечі. І на її лагідність, турботу та чуйність малеча відповідає щирою любов’ю та приязню.

Я, мама двох учениць Світлани і Зоряни Цебринських, хочу подякувати Оксані Іванівні за її

… ранні зморшки на чолі,
за слід щоденної роботи.
Рідна, добра вчителько,
скільки маєте турботи!
Скільки тих ночей без сну,
як Вам тяжко, ми цс знаєм,
Вашу срібну сивину
ми за ордени вважаєм..,

і побажати шановній вчительці щедрих, сонячних днів у житті, міцного здоров’я, нехай у Ваш дім завжди ступає тільки радість, а зерна Вашої праці завжди проростають добром і красою.

Низький Вам уклін!

З повагою І.Я. Цебринська.